Офіційний сайт
села Дзвінкове

Багата і чарівна природа давньої Васильківщини. Особливу красу мають її поліські землі, що на півночі річки Стугна, а на заході межують із сусідами по річці Ірпінь. Цей благодатний клаптик землі, як і вся Васильківщина, має надзвичайно цікаву історію і заслуговує, аби її досконало знав і шанував кожен, хто тут народився.

Ще за княжих часів цю землю заселяли умілі господарники, які вели успішну торгівлю з сусідами і далекими країнами. Та не вистачило сили оборонитися їм від монголо-татарського нашестя, яке накрило цю землю,  спустошивши та обезлюднивши її.

У середині ХIV століття Васильківщина перебувала під владою Литовської держави, а відродження її розпочалося з 70-х років ХVІ століття. 1686 року, згідно з угодою між Польщею і Росією, частина Васильківщини, що перебувала по ліву течію річки Стугна, разом із Києвом відійшли до складу Російської держави. Саме з цього часу для заселення цих земель почали запрошувати селян з підвладної Польщі території. Недарма духовенство звернулося 1702 року до гетьмана Івана Мазепи з проханням посприяти заселенню спустошеного села Плесецьке і хуторів, які були приписані до Плисецької церви, а серед них села Дзвінкове та Перевіз. Згодом 1720 року гетьман Скоропадський ці землі приписав у користування Києво-Братському монастирю. 1784 року в селі Плисецьке на місці старої церкви збудували нову, і, як описує відомий краєзнавець Лаврентій Похилевич у своїй книзі “Сказания о населенных местностях Киевской губернии», саме до цієї церкви були приписані села Дзвінкове та Перевіз, які розташовані за 10 верст від Плесецького. А це означало, що в цих селах своїх церков не було.

Поряд із хутором Господарник монахи на річці Ірпінь поставили три водяні млини, тож коли наставала нагода помолу зерна, вони потужними дзвонами сповіщали про те хуторян. Тоді рухалися до млинів із ближніх хуторів підводи, наповнені мішками з зерном. Унаслідок цього виріс хутір Господарник у ціле село, якому люди дали назву Дзвінкове. І це, мабуть, через ті дзвони, якими людей скликали до млина. Мешканці села займалися багатьма промислами, були серед них і знані хлібороби, і бджолярі, і бондарі та особливо важливим зайняттям кожного мешканця села було збирання і заготівля лісових ягід і грибів, від продажу яких на київських і васильківських ярмарках вони мали чималий прибуток.

Із 1746 року в українських селах значно поширилися утиски польської шляхти православних церков і в них примусово вводили Унію. Католицизм намагався укріпитися і в Києві, і у Василькові, але там православні віряни надзвичайно жорстко чинили опір йому і змусили багатьох папських проповідників залишити міста і шукати притулок у ближніх селах, що межували з територією, підвладною Польщі. З’явилися вони і в Дзвінковому, але його мешканці не сприйняли Унію, залишившись відданими батьківській православній вірі.

У середині ХІХ століття в Російській імперії швидко набирав обертів промисловий бум, у містах почали будувати промислові підприємства, значно збільшилося житлове будівництво, від того зростало і їхнє населення. Не виняток і стародавній Київ, його новозбудовані промислові підприємства безжалісно витісняли міські садиби-дачі з затишними садами. Невблаганно відступало чисте повітря і спокійне розмірене життя міських мешканців, які не були готові до таких різких змін. Вони почали шукати привабливіші місця на приміських землях. Такими привабливими місцями стала і південна приміська зона, що простягалася в бік Василькова. Серед тих сіл чільне місце мали також села Дзвінкове та Перевіз. Вони тулилися до чарівного Ірпеня, який кишів рибою, випасав своїми прибережними травами величезні табуни білих гусей місцевих селян і обертав водами важкі жорна водяних млинів. Мешканці цих сіл гостинно запрошували до своїх дворів «курортників» з Києва.

Особливо почала збільшуватися кількість відпочивальників у тамтешніх селах із 1868 року, — з Києва до Фастова проклали першу залізничну колію і відкрили залізничну станцію Боярка. Саме з цього часу Дзвінкове і стало курортним селом, його мешканці почали поряд зі своїми садибами зводити нові дачні будинки, які сезонно орендували під дачі кияни. З цього мешканці села мали прибуток. Згідно з історичними довідками, на початку ХХ століття в селі Дзвінкове відпочивав визначний державний діяч УНР, академік Сергій Олександрович Єфремов. У ту пору за переказами, які існують і понині серед старожилів села, після того, як у Боярці згоріла дача Грушевських, мати Михайла Грушевського Глафіра Захарівна та його молодший брат Олександр, тримали дачу саме у селі Дзвінкове, туди кілька разів навідувався і Михайло Сергійович Грушевський. У селі наймали для своїх родин дачі немало представників київської медичної інтелігенції, які згодом і посприяли, ще в ті далекі роки, побудові в селі лікувального санаторію.

Після Другої світової війни, будучи закоханим в Ірпінські плавні, в селі мав свою мисливську дачу письменник-гуморист і багаторічний в’язень радянських концтаборів Остап Вишня. У Дзвінковому також похований відомий київський авіатор Андрій Ферчук.

На початку ХХ століття село Дзвінкове входило до складу Будаївської волості, а після створення 7 березня 1923 року Будаївського району перейшло у його підпорядкування. З 1917 року село визнало і підтримувало УНР, і його мешканці відчайдушно чинили опір більшовицьким окупантам. 1920 року в селі Дзвінкове було встановлено радянську владу. На той час у селі уже діяла своя сільська церква Української Автокефальної Православної Церкви, яку очолював митрополит Василь Липківський. Окрім церкви на сільському цвинтарі стояла ще й капличка. Під час колективізації 1929 року церкву конфіскувала сільська радвлада, а 1935 року в районній газеті голова дзвінківської сільської ради Грицай вмістив оголошення про здачу будівлі сільської церкви в оренду.

У часи суцільної радянської колективізації селянство відповіло «на реформи» активним спротивом. Створене на заміну ВЧК Окружне Державне Політичне Управління (ОДПУ) взяло село під особливий контроль. І для цього були підстави, адже 1925, 1926 та 1927 рр. у мешканця села Дзвінкове Завойського наймав дачний будинок академік Сергій Олександрович Єфремов, якого за сфабрикованою справою ДПУ вважали керівником славнозвісної Спілки Визволення України.

Сфабрикована більшовицьким ДПУ Спілка Визволення України (СВУ), за твердженням досудового слідства, у своїй антирадянській діяльності головною метою ставила: повалення Радянської влади в Україні шляхом збройного повстання і за допомогою чужоземних буржуазних держав реставрувати капіталістичний лад у формі Української Народної Республіки.

Фабрикуючи цю злочинну справу, більшовики взялися за винищення української національної прогресивно-патріотичної інтелігенції, діячів Української Автокефальної Православної Церкви та патріотично налаштованого українського заможного селянства. Дослідженнями встановлено, що академік С. О. Єфремов справді винаймав дачний будинок у селянина села Дзвінкове Івана Завойського.

Ще до початку судового процесу 1930 року над лідерами “Спілки Визволення України», який мав проходити у Харкові, розпочав своє слухання в липні 1929 року інший судовий процес над членами також сфабрикованої Київським ОДПУ антирадянської контрреволюційної організації в селі Дзвінкове Васильківського району Київської області.

15 квітня 1929 року в село нагрянули озброєні бандити від ДПУ і заарештували найшанованіших у селі людей, які могли знати і навіть слухати розповіді професора С. О. Єфремова про незалежну українську державу та Автокефальну Православну Церкву. Серед арештованих були:

1. Андрій Гаврилович Мартиненко, 1898 року народження, мешканець села Дзвінкове, селянин-одноосібник, визнаний слідством членом Спілки Визволення України;

2. Петро Васильович Зозуля, 1897 року народження, мешканець села Дзвінкове, працював десятником на лісорозробці.

3. Олександр Федорович Кошеленко, 1902 року народження, мешканець села Дзвінкове, освіта середня, працював учителем трудової школи.

4. Олексій Петрович  Пазюра 1907 року народження, мешканець села Дзвінкове, селянин одноосібник.

5. Петро Харитонович Хвостенко, 1891 року народження, мешканець села Дзвінкове, освіта початкова, селянин одноосібник.

6. Петро Харитонович Хвостенко, 1901 року народження, мешканець села Дзвінкове, працював головою сільського комітету незаможніх селян.

У цих учасників контрреволюційної організації села Дзвінкове 8 липня 1929 року судила Московська Колегія ОДПУ, яка своєю Постановою засудила Алексія Петровича Пазюра на 5 років позбавлення волі, а всіх інших до 10 років позбавлення волі. Покарання вони відбували в Соловецьких концтаборах і працювали на будівництві Біломорканалу.

Серед засуджених, так званих “ворогів народу», особливо вирізнявся Петро Васильович Зозуля. Під час допиту він зізнався, що після демобілізації 1917 року повернувся додому у село Дзвінкове і займався сільським господарством до 1918 року, потім служив рядовим у петлюрівській армії. Учасник боїв, брав участь у відступі 1919 року в Галичину. Під час одного з боїв із Червоною армією потрапив у полон.

Як довело слідство, після повернення у рідне село мав зв’язки з повстанським загоном Гайового. Інколи навіть штаб повстанців перебував у його будинку. Петро Зозуля також нібито допомагав повстанцям ховатися від переслідувань радянської влади.

Свідчення Петра Васильовича Зозулі на досудовому слідстві підтвердив його брат Микола Васильович Зозуля, який проходив по справі як свідок.

Відбуваючи покарання в Соловецьких концтаборах, Петро Васильович Зозузя не міг змиритися з неправдивим обвинуваченням і вироком суду і вирішив шукати захисту у найвищих органах влади, просячи проведення повторного розслідування його справи. У червні 1930 року Зозуля П. В. пише заяву в Колегію ОГПУ СРСР.

Подібні заяви написали й інші звинувачені у справі.

Активну правозахисну роботу засуджених своїх земляків у селі Дзвінкове і на хуторі Сподарець розпочав молодший брат Петра Зозулі Іван Зозуля. У вересні 1929 року він надсилає свою заяву до Голови ВУ ЦВК Григорія Петровського: “Прошу голову ВУЦВК старосту Петровського розглянути справи товаришів, котрих арештувало Київське ДПУ. При цьому додаю заяву від колишнього начальника Червоного партизанського загону Павла Дмитровича Заболотного і заяви-копії від Зозулі Уляни Семенівної та жінки арештованого Петра Зозулі — Ганни Зозулі, а документи останніх товаришів всі прикладені до справи Київського ДПУ. Про цих товаришів дало низку документів і село, як про чесних і добрих робітників. Також прошу особисто допустити мене до т. Петровського передати, що ці куркулі роблять в сучасний мент у нас на селі після того, як їм, цим куркулям, при допомозі рідної связі, котра служить у Київському ДПУ та Окррозшуку, удалось загнать цих активістів до тюрми. Проти них у селі не можна нічого сказати. Ці всі документи прошу після розгляду повернути назад…»

Та не вдалося Івану Васильовичу Зозулі добитися через Всеукраїнського старосту Григорія Петровського справедливого розгляду справи Дзвінківських “ворогів народу». Правда, при розгляді заяви Петра Васильовича Зозулі Колегія ОДПУ своєю Постановою від 2 січня 1934 року термін покарання йому скоротили на шість місяців. І хоча Петро Васильович Зозуля та Андрій Гаврилович Мартиненко визнали себе винними лише частково, а саме в тому, що по мобілізації деякий час служили в петлюрівській армії, ОДПУ звинувачення всім засудженим залишила без змін. Подальшу долю всіх засуджених 1929 року мешканців села Дзвінкове хоч і не повною мірою, але вдалося встановити.

Андрій Гаврилович Мартиненко

Перебуваючи в Соловецьких концтаборах, Андрій Гаврилович Мартиненко працював пекарем у лагерній пекарні. Як розповідала його дружина Ярина Григорівна, їй вдалося один раз відвідати чоловіка. Вдома напекла хліба з жолудевої муки йому на гостинець. А коли він їв той хліб, то дуже сильно плакав за дітьми, знаючи, який вони їдять хліб.

1936 року Андрій Гаврилович повернувся додому у Дзвінкове. Односельці радіють його поверненню, пам’ятаючи його людяність і здібності у керівництві села в перші роки радянської влади, вони знову обирають його головою Дзвінківської сільської ради.

Більшовицькій владі такі свідки її репресивних заходів проти людяності, як Андрій Гаврилович Мартиненко, були непотрібні і вона їх знищувала. Головою сільради А. Г. Мартиненко побув лише один рік. 1937 року до його двору знову прийшли енкаведисти. Донька Віта, обхопивши батькові ноги двома руками, кричала, плакала і благала не забирати батька. Один із конвоїрів, вдаривши дитину чоботом, відкинув її далеко в бік. А оскільки хата стояла біля самого лісу під горою, то Андрія Гавриловича повели не через хвіртку, а навпростець до лісу. Після арешту ніяких відомостей про місце перебування Андрія Гавриловича Мартиненка сім’я не отримувала. Згідно з постановою Трійки при КО У НКВД, А. Г. Мартиненка засудили до розстрілу.

Петро Харитонович Хвостенко (старший)

Досудовим слідством був визнаний одним із керівників антирадянської групи в селі Дзвінкове. За доказами слідства нібито саме в його хаті збиралися члени групи і вели між собою розмови антирадянського характеру, а також розоробляли плани зриву заходів, що проводила радянська влада на селі.

Після свого звільнення з Соловецьких концтаборів Петро Харитонович Хвостенко (старший) повернувся у рідне село Двінкове. Та спокою йому не було. 1937 року його знову притягнули до кримінальної відповідальності як “ворога народу» і постановою Трійки присудили до розстрілу.

Петро Харитонович Хвостенко (молодший)

Після повернення з служби в Радянській армії 1924 року Петра Харитоновича Хвостенка обирають секретарем, а згодом і головою Дзвінківського сільського Комітету незаможних селян. У своєму користуванні він мав лише сорок п’ять сотих гектара землі, які виділив батько зі своєї власності після його одруження. Підробляв на лісорозробках, вивозячи власною конякою зрізаний ліс. 1929 року був заарештований і засуджений як “ворог народу».

Отримавши безневинно сувору кару (10 років), Петро Харитонович Хвостенко (молодший) був висланий відбувати її до Соловецьких концтаборів. До 1933 року Хвостенко листувався з дружиною, потім переписка припинилася надовго. І лише після Другої світової війни він написав листа доньці Марії, повідомив, що проживає у Фінляндії, має сім’ю і дітей. Яким чином він потрапив до Фінляндії — сім’ї невідомо.

Петро Васильвич Зозуля

Ще до свого арешту 1929 року, працюючи десятником на лісоповалі, Петро Васильович Зозуля набув трудового досвіду в організації робіт на лісорозробці. Саме організаторські здібності й допомогли йому вижити в Соловецьких концтаборах. Після відбуття покарання працює начальником робіт 11 ОЛП. До Петра Васильовича Зозулі на постійне проживання переїхали із Дзвінкового дружина і діти. Там Петро Васильович завів власне господарство і збудував будинок. Можливо, саме цим він і відвернув від себе увагу НКВДистів Васильківського району, які на всіх “ворогів народу», хто повернувся до 1938 року, заводили нові кримінальні справи за якими кожного з них чекав розстріл. Петро Васильович Зозуля і його дружина Ганна Іванівна проживали на Соловках, там померли і були поховані, так і не повернувшись до рідного Дзвінкового.

Олександр Федорович Кошеленко

За рішенням суду в липні 1929 року Олексадр Федорович Кошеленко отримав 10 років концтаборів і, за його словами, вібував він свою безневинну кару в Соловецьких і Біломорсько-Балтійських концтаборах.

1936 року Олександр Федорович Кошеленко був достроково звільнений з концтабору по заліку робочих днів. До села Дзвінкового він не повернувся. Під час Другої світової війни перебував у лавах Радянської армії. Був нагороджений трьома бойовими медалями. Останні свої роки Олександр Федорович Кошеленко мешкав у Нікополі Дніпропетровської області.

Олексій Петрович Пазюра

Серед членів контрреволюційної групи Олексій Петрович Пазюра був наймолодшим. Працював на лісорозробках, навіть був обраний головою Робіткому Всеробземлісу. Чи не тому Московська Колегія ОДПУ при розгляді справи звернула увагу на його вік і присудила найменший термін покарання — п’ять років Соловецьких концтаборів. До села Олексій Петрович Пазюра більше не повертався, подальша доля невідома.

Село, пригнічене і налякане арештами своїх односельців, дало змогу сільському радянському активу успішно провести суцільну колективізацію. В селі Дзвінкове створили колгосп імені Калініна.

1932 року людей залишили без будь-якого продовольчого запасу. Над Дзвінковим нависла реальна загроза великого голоду.

Голодомор 1932—1933 років залишив гірку пам’ять серед тих, кому пощастило пережити страшні роки мороку і смерті. Хоч із запізненням,  вони все ж залишили свої правдиві спогади про голодомор дітям та внукам, і пам’ять про страшні муки односельців не вмерла і не вмре ніколи. 1993 року тодішньому Дзвінківському сільському голові І. Ф. Ткаченку вдалося саме завдяки спогадам старожилів села, які пережили той страшний голод — М. П. Андрійченко (1910 р. н.), К. П. Гордієнко (1929 р. н.), А. М. Зозулі (1910 р. н.) — встановити 74 імені сільських мешканців, які померли від голоду. Всі встановлені імена занесли в національну Книгу Пам’яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Щороку в останню суботу листопада мешканці Дзвінкового вшановують пам’ять жертв голодоморів, запалюють свічки та моляться за померлих.

Майже наполовину спустошене голодом село Дзвінкове ледь-ледь жевріло, і в жнива 1933 року колгоспники пленталися на хлібні поля збирати новий урожай, який подавав їм надію на виживання. Цього року більшовицькі активісти хліб не відбирали. Село і колгосп імені Калініна хлібопоставку виконали повністю, забезпечили хлібом і мешканців села.

Мешканці Дзвінкового вражені репресійними заходами більшовицької влади 1929 року та голодом 1932—1933 років, стали тихими і покірними виконавцями всіх настанов і наказів сільської радвлади.

Розправившись із петлюріщиною у Дзвінковому, Васильківське районне партійне керівництво зосередило свою увагу на масово-політичній роботі заради зміни світогляду мепшканців села.

Переживши Другу світову війну і голод 1946—1947 років, село Дзвінкове почало з року в рік покращувати свій життєвий рівень, людям стало жити краще і спокійніше.

Але про перебування у селі визначних діячів Української Народної Республіки Михайла Грушевського і Сергія Єфремова ніколи не забували. На Всеукраїнському референдумі дзвінківці одноголосно проголосували за незалежність України.

А через кілька років, задовго до ухвалення Закону про декомунізацію, мешканці села його центральну вулицю, яка носила назву більшовицького вождя, перейменували на вулицю Михайла Грушевського, Голови Центральної Ради, першого Президента Української Народної Республіки. Всім селом вирішили увіковічити пам’ять про перебування його рідних у селі Дзвінковому встановленням пам’ятного знака. І цього року готуються належним чином відзначити його ювілей.

Заказник займає площу в 700 га. Створений відповідно Постанови Ради Міністрів УРСР від 28.10.1974 р. Знаходиться у віданні Боярської ЛДС. Входить до меж Дзвінківського лісництва. Займає 7, 8, 9, 10, 17, 18, 19, 20, 21, 30, 32, 33, 43, 44, 45, 57, 58, 59, 60 квартали, всі виділи. (Джерело: Мережа природно-заповідного фонду Київської області).

Розташовується заказник на крайньому півдні Київського Полісся на правій надзаплавній терасі р. Ірпінь.

Середній вік соснових лісів природного походження в заказнику складає 150 років, окремі ділянки мають вік 180-190 років.

Тут виявлено 350 видів судинних рослин. П’ять видів занесено до Червоної книги України – лілію лісову, гніздівку звичайну, коручку морозниковидну, любку зеленоквіткову та осоку тіньову. Окрім того, в заказнику росте ряд видів, занесених до Червоного регіонального Списку Київської області: косарики черепитчасті, півники угорські, клопогін європейський, стародуб широколистний.

Згідно охоронного положення, в заказнику охороняють «унікальні високопродуктивні соснові насадження в заплаві р. Ірпінь». Фактично, в заказнику представлені найстаріші соснові ліси Київської області. Обхват окремих сосон сягає майже 4 м, а їхній вік сягає більше 200 років.

В другому ж ярусі представлені листяні породи, такі як дуб черешчатий, липа серцелиста та береза чорна, занесена до Червоної книги України. Підлісок представлений ліщиною, грабом, крушиною та рядом інших порід. Багато представлений трав’яний ярус, в якому, серед інших, представлені вороняче око звичайне, розрив-трава дрібноквіткова, медунка темна, фіалка собача, представник Червоної книги України – лісова лілія, представлена тут потужною популяцією. Такі старовікові суборі займають більше половини площі заказника, ще третину в північній частині заказника складають суборі із значною домішкою дуба в першому ярусі або значним його переважанням, і густим підліском. Вологі пониження зайняті фрагментами вільхового деревостану. Ще частину деревостану заказника складають ділянки середньовікових соснових монокультур, посаджених тут до створення заказника 1974 року. Вони характеризуються збідненим біорозмаїттям.

В заказнику представлена багата лісова фауна. Птахи представлені типовим лісовим набором видів, таких як дрізд співочий, зяблик, вільшанка, великі синиці, строкаті дятли, припутні та багато інших. Великі дерева дають змогу гніздити найбільшим дятлам Європи – чорним жовнам. В заказнику ймовірне гніздування хижого птаха Червоної книги України – малого підорлика, а також канюка та великого яструба. Ссавці представлені такими копитним, як козулі та дикі кабани, хижими – лисицею та ласкою, рядом гризунів та рукокрилими., занесеними до Червоної книги України. Великими колоніями мешкають вони в дуплах та у тріщинах і відставаннях кори великих сосон.

Серед великого розмаїття комах треба відмітити представників Червоної книги України махаона та жука-оленя.

На межах заказника встановлені інформаційні аншлаги.

Через наше село протікає річка "Ірпінь". Хтось із дзвінківчан склав в інтернеті такого вірша

"Краса річки"
В нашім тихому селі тече чиста річка,
в ній вода така яскрава, наче в церкві свічка.
Теплой, тихою погодой приходять всі влітку,
покупатись,освіжитись й погратись всі дітки.
Яка гарна тут природа, зеленіють всі дерева
й біла лілія цвіте, наче квітка - королева.
Прилітають білі лебеді, вони всіх там радують,
бо вони своєй красою про добро нагадують.
Як це любо, як це мило до річки ходити
й до цієй краси чудовой дитинчат своїх водити.
Туди ходять всі щодня,щоб подивитись на таку природу
й тримати довго у душі приємну, райську насолоду.

Це права притока Дніпра, в межах Житомирської та Київської областей, завдовжки 162 кілометри.

Бере початок із маленького джерельця біля села Яроповичі на Житомирщині, а закінчується біля села Козаровичі, де її води насосним «домкратом» піднімаються до рівня Київського водосховища.  

Як сказав краєзнавець та мандрівник із села Демидів Володимир Ткач, ця річка, волею долі, виявилася в епіцентрі формування слов’янського етносу, наступного державотворення.

Цитую: «Це був природний кордон між слов’янськими племенами: лівобережний Ірпінь — древлянська земля, а з правого берега — територія полян. Кілька тисяч років тому Ірпінь служив північною межею Країни скіфів. На правому березі річки ще можна знайти залишки скіфських курганів, а далі — жодного... Ірпінські грузькі береги з тупиковими заводями та плесами, заболочена заплава, густі очерети і верболози служили лінією оборони Києва аж до ХХ століття». 

Землі довкіл річки фактично були серцевиною Київської Русі, вони зазнали і битв, і спустошень, і національних революцій.

Загальновідомо про шлях «із варяг у греки» дніпровським маршрутом. А ось науковець колишнього Київського педінституту ім. О. М. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова), автор книги «Змійові вали» А. С. Бугай (1905—1988) висловив дуже цікаву гіпотезу про важливу роль річки Ірпінь у контактах Києва із Західною Європою.

Так, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський пише на сайті «Ірпінь. Citi»: «А. Бугай звернув увагу, що на обох берегах Ірпеня, на місці нинішніх сіл Демидів, Гостомель, Білогородка, Чорногородка, Дзвонкове, були розташовані городища. Вони охороняли водний шлях по Ірпеню. Знахідки великих човнів і якорів (один такий якір знайшли на висушеній заплаві в Мостищі, що нині є частиною Гостомеля) свідчать, що наша річка колись була судноплавною.Аркадій Сильвестрович, аналізуючи топоніми, зробив висновок, що з Ірпеня судна перетягували до іншої річки і так далі до Бугу, а потім до Дністра та Дунаю, яким рухалися до західноєвропейських країн...»

Отже, зважаючи на густе переплетіння історичних факторів, зробимо висновок: річка Ірпінь є природним об’єктом надзвичайного історичного значення.

Неподалік від Києва, у селі Дзвінкове, Васильківського району, посеред мальовничого лісу, біля річки Ірпінь, знаходиться Дзвінківське природнє джерело.  За даними повного фізико-хімічного аналізу підземних вод з досліджуваного джерела згідно з указом Міністерства охорони здоров'я України від 02.06.2003 № 243 «Про затвердження Порядку здійснення медико-біологічної оцінки якості та цінності природних цілющих ресурсів, визначення методів їх використання», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 29 серпня 2003 р № 752/8073, відносяться до мінеральним природним водам сульфатно-гідрокарбонатних кальцієвих із загальною мінералізацією 0,22 г / л, і можуть використовуватися для оздоровлення та очищення організму людини без обмежень частоти вживання.

До джерела щоденно приїжджають десятки осіб, щоб набрати цієї надзвичайно корисної водиці, саме тому так необхідно зробити гарний і зручний підхід до джерела.